Після онкології моє тіло наче орендоване. Хочу щоб на мене дивився хтось незнайомий
Чотирнадцять місяців у ремісії і тіло все ще відчувається як орендована машина. Реконструкція зліва, шрами які я вивчила в дзеркалі як туристка, і чоловік який каже "хочу щоб все стало як було". Ця фраза вбиває мене щоразу. Не стане. Я не та. До діагнозу ми ходили в один закритий клуб у Львові коли їздили до сестри, може чотири рази на рік. Подобалось. Перший раз після операції я роздяглась перед ним і розплакалась, і ми не намагалися дев'ять місяців. Місяць тому спробували — повільно, лише вдвох, було ніжно і сумно і нормально. І ось що — фантазії повернулися сильніші ніж були, але вони про незнайомих. Конкретно про тих хто не знає що у мене було. Хто не здригнеться. Хто не подивиться як на маленького хороброго солдата. Я хочу щоб на мене дивилися як на жінку яка увійшла в кімнату, а не як на ту що вижила. Це зрада чи єдиний чесний шлях назад. Хто повертався в сцену після онкології — незнайомі допомогли чи навпаки віддалили від партнера.