У Львові минулого літа я зустріла людину і не можу її забути
У Львові минулого літа я зустріла людину. Конференція з медицини, я туди їздила з Києва на 3 дні, жила в Airbnb на Личакові. Ми пили каву на Площі Ринок ввечері і потім гуляли до другої ночі. Нічого не було. Тобто фізично нічого. Але я плачу зараз коли пишу це і я не плакала від такого з 22 років а мені 39. Я заміжня. Чоловік хороший. Дитина одна, синок 7 років, ходить на плавання я його щовівторка вожу. У нас все нормально. Все. Нормально. Чому це слово таке огидне раптом стало. Той чоловік живе в іншій країні, переписувались місяць після конференції, потім я сама перестала, бо зрозуміла що це не закінчиться добре. Зараз пройшло 10 місяців і я думаю про нього щодня. Кожен. День. Іноді просто сиджу в маршрутці їду додому з лікарні і у мене сльози котяться, водій мабуть думає що в мене когось поховали. Не знаю що питати. Може як перестати. Може чи це у когось проходило. Може чи зустрітись ще раз і закрити цей гештальт чи навпаки тільки гірше. Я не знаю.